Третє око існує, але не там, де ви думаєте: епіфіз, міфи й наука

19 жовтня 202614 хв читання

Покладіть палець між брів. Століттями в індуїстських і йогічних традиціях це місце називають третім оком. А тепер найдивніше: справжнє третє око існує — з кришталиком, сітківкою й нервом, — але воно зовсім не там, де ваш палець. Воно сидить на маківці давньої рептилії з Нової Зеландії, а його еволюційний родич ховається глибоко у вашому власному черепі. Нижче — відео й текстова версія: від Галена й Декарта до Блаватської й сучасної науки, а також чесна перевірка популярних тверджень про «активацію» епіфізу, ДМТ, око Гора і ватиканську шишку.

Чи існує третє око?

Так, але не там, де його зазвичай уявляють. У деяких індуїстських і йогічних традиціях третє око — це центр тонкої енергії між бровами. А справжнє третє око, з кришталиком, сітківкою й нервом, у природі справді є: воно сидить на маківці туатари, рептилії з Нової Зеландії, і багатьох ящірок. Зоологи називають його тім’яним оком. У людини такого ока немає. Натомість у нас є його еволюційний родич — шишкоподібна залоза, або епіфіз, крихітна структура глибоко в центрі мозку. Її найкраще з’ясована робота — виділяти вночі гормон мелатонін.

Що таке шишкоподібна залоза і де вона

Покладіть палець між брів. Епіфіз зовсім не там. Він лежить глибоко, майже в самому центрі голови, між двома половинами мозку, за заповненим рідиною третім шлуночком. Він крихітний: завдовжки близько восьми міліметрів, а важить приблизно десяту частку грама. Назву йому дала форма: латиною pinea означає соснова шишка.

Є ще одна незвичайна риса. Багато структур мозку мають пару, ліву й праву, а шишкоподібна залоза одна, рівно посередині. Саме ця деталь виявиться дуже важливою для одного філософа XVII століття.

Від Галена до Декарта: «осідок душі»

Про залозу знають майже дві тисячі років. У II столітті грецький лікар Гален, який працював у Римі, описав її і назвав конаріоном, на честь шишок сосни пінії. Дехто з його сучасників вважав цю шишечку клапаном, що керує потоком «психічної пневми» — життєвого духу давньої медицини. Гален не погоджувався: залоза прикріплена до мозку ззовні, казав він, і сама рухатися не може. Для нього це була просто залоза, що підтримує сусідні вени.

Майже через півтори тисячі років Рене Декарт подивився на ту саму шишечку і побачив щось набагато більше. Він бився над однією з найважчих загадок філософії: якщо розум не з матерії, то як він рухає тіло, яке з матерії? У листах 1640 року Декарт запропонував відповідь. Відчуття приходять парами — два ока, два вуха, — а досвід складається в одне ціле. Десь, міркував він, подвійні сигнали мусять зійтися. І він обрав шишкоподібну залозу, бо вважав її єдиною твердою частиною мозку, що не має пари.

1649 року в «Пристрастях душі», останній книжці, виданій за його життя, Декарт сказав це прямо. Один розділ має назву, що відлунюватиме століттями: як ми знаємо, що ця залоза є головним осідком душі. Він уявляв, що залоза висить у наповнених рідиною порожнинах мозку, легка й рухлива, хитається то в один, то в інший бік під впливом душі і посилає до м’язів потоки «тваринних духів».

Ідея була смілива й елегантна, але анатомія в ній хибна, а механізм нічим не підтверджений. Залоза не висить вільно і не хитається. Щодо того, де вона розташована, Гален за п’ятнадцять століть до того був ближчим до правди. Та вислів прижився: осідок душі, захований у самому центрі голови.

Справжнє третє око: туатара і ящірки

1872 року німецький анатом Франц Лейдіг помітив дивний маленький орган на маківці в кількох видів ящірок і вирішив, що це якась залоза. У березні 1886 року голландський зоолог Анрі де Грааф опублікував коротку статтю про веретільницю, безногу ящірку: цей орган, писав він, утворює око. Лише за кілька тижнів молодий оксфордський зоолог Волтер Болдвін Спенсер оголосив те саме в Англії. Згодом він дослідив двадцять дев’ять різних видів рептилій.

А в однієї тварини знахідка була приголомшлива — у новозеландської туатари. На маківці, під шкірою, Спенсер описав кришталик із клітин, сітківку і нерв. Око, справжнє. Воно виростає з даху переднього мозку, з тієї самої ділянки, що й наш епіфіз. Зоологи називають його тім’яним оком, а більшість із нас назвала б його просто третім оком.

До речі, туатара не ящірка. Це остання вціліла представниця давньої групи рептилій, що процвітала поруч із першими динозаврами. У щойно вилупленої туатари третє око видно як маленьку напівпрозору цятку на маківці. За кілька місяців її вкривають луска й пігмент, але орган нікуди не зникає — він просто схований під шкірою.

То що ж воно бачить? Не картинки: зображень воно не утворює. Схоже, воно відчуває саме світло — наскільки яскраво і, можливо, як довго триває день. Яка саме його роль у туатари, досі не доведено. Але ящірки дають підказки:

• 1991 року дослідники закрили третє око колючим ящіркам і віднесли їх далеко від дому. Ящірки більше не могли зорієнтуватися: їхні напрямки додому стали випадковими.
• 2010 року науковці в Італії замалювали третє око руїнним ящіркам, і ті більше не могли користуватися поляризованим світлом неба як компасом.
• У третьому оці американської плямистобокої ящірки один тип клітин реагує двома протилежними способами: зелене світло його вмикає, а синє вимикає. Одна клітина, що порівнює кольори.

І ящірки не самі. Міноги, багато риб і жаб мають споріднені світлочутливі органи в даху мозку, а в риб і птахів сама шишкоподібна залоза досі реагує на світло напряму. Тож постає очевидне питання: якщо в стількох тварин є світлочутливий орган у даху черепа, що сталося з нашим?

Як епіфіз став «третім оком»: Блаватська і чакри

Відповідь з’явилася майже одразу, хоча й не від науки. 1888 року, лише через два роки після відкриття в ящірок, містикиня Олена Блаватська, уродженка Катеринослава, нинішнього Дніпра, видала свою головну працю — «Таємну доктрину». У ній вона описала давні раси людства з робочим третім оком. Що матеріальнішими ставали люди, писала вона, то більше око всихало й западало всередину, а те, що від нього лишилося, і є шишкоподібна залоза. Як доказ вона наводила свіжі відкриття про третє око туатари. Справжня зоологічна знахідка стала частиною недоведеної духовної історії людства.

Вона дивилася й на Схід. В індуїстській традиції третє око належить Шиві, це око вогню: за відомою легендою, Кама, бог кохання, порушив медитацію Шиви, і той одним поглядом третього ока спалив його на попіл. У йогічних традиціях є аджна-чакра — центр третього ока між бровами, там, де багато хто носить бінді. У цих традиціях чакри є центрами тонкої енергії, а не органами, які можна знайти скальпелем.

Блаватська тлумачила око Шиви як шишкоподібну залозу. Пізніші західні автори пішли далі й поєднали кожну чакру з якоюсь залозою тіла; історик Курт Ліланд датує перше таке поєднання лише 1928 роком. Тож популярна думка, що третє око між бровами і є епіфіз, — не давнє індійське вчення. Це сучасна суміш індуїстського символу, Декартового осідку душі й вікторіанської ящірки, що складалася починаючи з кінця XIX століття.

Що епіфіз насправді робить: мелатонін і ніч

А наука тим часом ставила значно простіше питання: що ця залоза насправді робить? Відповідь з’явилася 1958 року в Єльському університеті, де лікар-дерматолог Аарон Лернер шукав речовину, що могла б освітлювати шкіру. Він знав, що витяжка з епіфізу робить шкіру жаби блідою. Щоб з’ясувати чому, його команда переробила понад 250 тисяч шишкоподібних залоз великої рогатої худоби і виділила один-єдиний гормон. Його назвали мелатоніном — через дію на пігментні клітини шкіри, меланоцити.

Для людської шкіри він майже нічого не зробив. Але мелатонін виявився чимось набагато цікавішим — посланцем темряви. Епіфіз виділяє його вночі, а світло може його пригнічувати.

• У більшості людей рівень мелатоніну росте ввечері й досягає піку глупої ночі, приблизно з другої до четвертої години. Це та сама частина ночі, про яку ми писали в статті чому ми прокидаємося о 3 ночі.
• Довша темрява може подовжити цей сигнал, а навіть звичайне кімнатне світло — пригнітити.
• Кількість вражаюче мала: доросла людина виробляє близько тридцяти мікрограмів на добу, тридцять мільйонних часток грама. І все ж цього досить, щоб рознести по всьому тілу звістку про ніч.

Тут історія замикає коло. Звідки залоза, захована в центрі голови, знає, чи світло надворі? У багатьох рептилій і птахів вона відчуває світло сама. Наша не може. Натомість сигнал іде дивовижним обхідним шляхом: світло потрапляє в око, де його вловлюють особливі клітини сітківки; звістка йде до головного годинника мозку, проходить через сусідній центр-ретранслятор, спускається в спинний мозок до скупчення нервових клітин на шиї — і лише тоді знову піднімається до епіфізу. Тож світло й досі доходить до вашого «третього ока», тільки не напряму, а як звістка від двох звичайних очей.

Багато науковців вважають, що клітини нашого епіфізу мають спільне походження зі світлочутливими клітинами ока. Один дослідник припустив, що ці дві лінії розійшлися приблизно п’ятсот мільйонів років тому, хоча подробиці досі обговорюють. А на деяких скам’янілих черепах давніх родичів ссавців є маленький отвір згори, де, як вважають, колись було тім’яне око. Тож давня мрія наполовину правдива: наші далекі предки, можливо, справді мали третє око. У ссавців воно зникло, а його родич, епіфіз, узяв на себе тихішу роль — посланця, що відмічає години темряви.

Чотири популярні міфи про епіфіз: перевірка

Кальцинати і «декальцинація» епіфізу

У багатьох відео кажуть, що затверділа шишкоподібна залоза означає закрите третє око і що її треба очистити. Правда в тому, що в залозі справді накопичуються крихітні мінеральні відкладення, так званий мозковий пісок. Вони дуже поширені й з віком їх більшає: в одному дослідженні з КТ їх знайшли лише приблизно в п’яти відсотках дітей до десяти років, а в дорослих, за даними досліджень, вони є в більшості людей. Вони траплялися так часто, що до появи сучасних сканерів лікарі використовували їх як орієнтир на рентгенівських знімках: якщо яскрава цятка зсувалася вбік, це могло попереджати, що щось тисне на мозок.

А що з фтором? 2001 року британська дослідниця виміряла фтор у шишкоподібних залозах одинадцяти літніх людей після смерті: що більше було кальцію у відкладеннях, то більше й фтору. Але дослідження було крихітним і нічого не казало про те, як ці залози працювали. Немає жодних наукових доказів, що «декальцинація» епіфізу відкриває третє око чи пробуджує приховане сприйняття. А якщо вас турбує здоров’я чи сон, це питання до лікаря, а не до онлайн-«очищення».

Чи виробляє епіфіз ДМТ?

2000 року психіатр Рік Страссман, який у клінічних дослідженнях давав добровольцям психоделік ДМТ, припустив, що шишкоподібна залоза може виділяти його під час народження, смерті й містичних станів. Відтоді сліди ДМТ знайшли в мозку щурів, зокрема в рідині, взятій з епіфізу. Але в дослідженні 2019 року ДМТ знайшли й у щурів, яким цю залозу видалили: принаймні в щурів мозок може виробляти його і без епіфізу.

А справжня проблема — у кількостях. Залоза виробляє близько тридцяти мікрограмів мелатоніну на добу, а психоделічна доза ДМТ у клінічних дослідженнях становила близько двадцяти п’яти міліграмів, ін’єкцією, — приблизно в тисячу разів більше. Це порівняння масштабу, а не вимірювання вироблення ДМТ, але воно показує, наскільки великий розрив. Ретельний огляд 2018 року дійшов висновку, що слідових кількостей ДМТ у мозку недостатньо для психоделічного ефекту. Великий викид ДМТ з епіфізу в мить смерті лишається ідеєю, а не відкриттям.

Око Гора

Можливо, ви бачили, як давній символ накладають на зріз мозку, і його зіниця падає майже в центр. Виглядає моторошно точно. Але єгипетська назва цього ока, уджат, означає «неушкоджене». За міфом, бог Сет поранив око Гора, а бог Тот його зцілив, тож воно стало символом зцілення й захисту. Розум єгиптяни розміщували не в мозку, а в серці, і під час муміфікації мозок часто виймали й не зберігали. А сучасна наукова стаття, яка спробувала таке накладання, зіставила зіницю зовсім з іншою структурою і визнала, що вагомих доказів немає.

Ватиканська шишка

У дворику Музеїв Ватикану стоїть бронзова соснова шишка заввишки майже чотири метри. Вона римська, I або II століття, і досі має ім’я майстра, який її відлив. Спершу це був фонтан. У Середньовіччі шишка стояла перед старим собором Святого Петра, і Данте згадує її в «Пеклі», порівнюючи з нею обличчя велетня. 1608 року її перенесли, а з 1704 року вона стоїть у великій ніші. У римському похоронному мистецтві вічнозелена сосна могла означати життя, що триває. 2020 року директорка Музеїв Ватикану написала, що шишка також є символом третього ока й шишкоподібної залози, але це сучасне тлумачення: немає жодних ознак, що римляни, які її відлили, мали таку думку.

Чи можна «відкрити» або «активувати» третє око?

Не так, як обіцяє інтернет. Жодна дієта, детокс, кристал чи «частота» не довела, що здатна відкрити прихований орган сприйняття. Медитація на точці між бровами — справжня практика йогічних традицій, і багатьох людей вона заспокоює. Але ці традиції описують аджна-чакру як центр тонкої енергії, а не як епіфіз.

А от на ту роботу, яку залоза справді виконує, — нічний сигнал мелатоніну — вплинути можна. Головне, що на нього діє, — світло, тому дослідники сну зазвичай радять ті самі прості звички:

• Денне світло зранку допомагає внутрішньому годиннику йти вчасно.
• Тьмяніше й тепліше світло ввечері та менше яскравих екранів перед сном, бо навіть звичайне кімнатне світло може пригнічувати мелатонін.
• Темна спальня і сталий режим сну.

Добавки з мелатоніном — окреме питання: правила й дозування в різних країнах різні, і вони підходять не всім. Перед прийомом порадьтеся з лікарем чи фармацевтом. Ця стаття створена для цікавості й роздумів і не є медичною порадою.

Тож чи існує третє око?

У туатари і в багатьох ящірок — так, буквально: маленьке око з кришталиком і сітківкою, що дивиться в небо. У вас його далекий родич — крихітна залоза в центрі голови. Вона не відчиняє порталів і не заливає вас видіннями. Вона робить щось тихіше й по-своєму дивовижніше: дослухається до ночі. Щовечора, коли світло згасає, ваші очі перестають надсилати звістку про день, і залоза завбільшки з рисове зернятко починає казати тілу: настала ніч.

Гален побачив залозу. Декарт шукав душу. Блаватська шукала втрачений дар. А наука знайшла посланця темряви, спорідненого з клітинами, що колись відчували сонце. Можливо, цього досить, щоб дивуватися.

Такі символи, як третє око, варто цінувати за те, чим вони є: образами, що допомагають думати про увагу й внутрішній зір. Так само ми ставимося й до нумерології в Sacred Avatar. Розбір перетворює одну дату народження на 37 позицій, багато з яких читають через 22 старші аркани, — це приводи для роздумів, а не твердження про мозок. Як це виглядає, показує приклад звіту.

Питання

Джерела

1. Lokhorst, G.-J. «Descartes and the Pineal Gland», Стенфордська енциклопедія філософії (англ.). plato.stanford.edu
2. Lerner, A. B., et al. (1958). Isolation of melatonin, the pineal gland factor that lightens melanocytes. Journal of the American Chemical Society, 80(10), 2587 (англ.). doi.org
3. Nichols, D. E. (2018). N,N-dimethyltryptamine and the pineal gland: separating fact from myth. Journal of Psychopharmacology, 32(1), 30–36 (англ.). doi.org
4. Dean, J. G., et al. (2019). Biosynthesis and extracellular concentrations of N,N-dimethyltryptamine (DMT) in mammalian brain. Scientific Reports, 9 (англ.). ncbi.nlm.nih.gov
5. Luke, J. (2001). Fluoride deposition in the aged human pineal gland. Caries Research, 35(2), 125–128 (англ.). karger.com

Читайте також